Ти повернувся на щиті,
Й країна назвала тебе героєм.
А там, удома, в тиші й самоті
Мати й дружина сивіють від горя.
І вулицю назвуть на честь твою,
І фото знов про тебе нагадає.
Учора ти загинув у бою,
А твій дзвінок і досі хтось чекає….
До обрію тягнеться стежина.
Проводжає мати сина —
Виросли вже крила.
Ще хвилина…
Упала сльозина,
Мов із неба краплина.
Чекатиме його рідна сторона
Та велика родина.
Ви думали, що все давно зайшло у вчора,
Ви навіть серцю віддали наказ мовчати.
Та коли в біле вбрались ви,
а я — у чорне,
То це, пробачте, не фінал,
Скоріш — початок.
Ви думали, що то весна від снігом вмерла
І тільки спогадом на дні, як сіль, осіла.
…Чому ж ви вдома крадькома
сльозу утерли
Над давнім знімком, що прожовк,
як лист осінній?
Ніякий вірш тебе
не воскресить,
Ніяка перемога не поверне.
Тобі цивільне більше не носить.
Розсипались надії, наче зерна.
Не дасть війна тим зернам прорости,
Синочка не побачить більше мати.
Якби ж були у небо десь мости,
Ти б вийшов нас із раю зустрічати.
